Як через памʼятник Володимиру киян змушували ходити Андріївським узвозом? Чому владика Філарет відмовлявся освятити памʼятник князю-хрестителю? Хто заплатив за те, щоб хрест у руках князя засяяв? І куди хотіли перемістити памʼятник Володимиру комуністи?
10 жовтня (28 вересня за старим стилем) 1853 р. у Києві відкрили памʼятник святому рівноапостольному князю Володимиру. На цьому завершилася довга історія обговорення ідеї, розробки проєкту, виготовлення фігури та монтажу споруди. На це пішло понад 20 років.
Пропозицію про будівництво памʼятника хрестителю імператор Микола I підтримав у 1832 р. Але справа надто затягнулася, і в 1842-му київський, подільський і волинський генерал-губернатор Д. Г. Бібіков у доповіді про діяльність генерал-губернаторства за попередній рік писав: «Ваше Імператорська Величність ще в 1832 році схвалили пропозицію про спорудження монумента великому князю Володимиру. Внаслідок цього в Академії мистецтв був складений проєкт цього памʼятника, але потім пропозиція залишилася без дії».
Інформація подіяла, і в 1843 р. скульптор-петербуржець Василь Демут-Малиновський представив «Проєкт на спорудження в місті Києві на найвищій крутості кута Олександрівської гори, над тим місцем, де відбулося хрещення — памʼятника св. рівноапостольному князю Володимиру». Це був проєкт монумента, під яким мала ще розміститися печерна каплиця.
У звʼязку з початком «обробних робіт» на Олександрівській горі, там, де передбачалося влаштувати памʼятник св. князю Володимиру, правління Х округу шляхів сполучення 11 вересня 1844 р. зобовʼязало київського цивільного губернатора І. І. Фундуклея «зробити розпорядження про припинення проїзду Олександрівським узвозом». Киянам оголосили, щоб вони користувалися Андріївським узвозом.
У 1846 р. академік В. І. Демут-Малиновський помер, залишивши ескізи барельєфів памʼятника. Керівництво роботами взяв архітектор Олександр Тон, який став автором пʼєдесталу. Авторство статуї князя Володимира Святославича належить Петру Клодту фон Юргенсбургу.
Ще до закінчення робіт по памʼятнику, в 1852 р., начальник Х округу шляхів сполучення генерал-майор П. Ф. Четверіков поділився думками з Д. Г. Бібіковим: «При такій обробці середнього майданчика, облаштування на ній памʼятника й розведення саду, він, як за памʼятністю навколишньої місцевості, так і за незвичайністю по красі краєвиду на Поділ, Печерськ та околиці Дніпра, стане одним із найприємніших гулянь для міської публіки й до того ж таким пунктом, який повинен буде привертати увагу відвідувачів міста Києва».
З квітня 1837 р. протягом 20 років митрополитом київським і галицьким служив Філарет Амфітеатров (1779—1857). У книзі «Російські государі в Києві (1706—1885 рр.)» історик А. Г. Лебединцев зазначав: «Не можна не визнати, що владика Філарет, попри всю свою лагідність та істинно християнську смиренність, любив іноді висловити самостійність. Так відомо, що у 1853 році він рішуче відмовився освячувати памʼятник св. князю Володимиру, сказавши, що св. князь Володимир скидав ідолів, а йому споруджують новий бовван.
Менш відома відповідь, яку він дав імператору Миколі Павловичу з приводу спорудження київської фортеці, що чули ми від покійного редактора «Київської старовини» Ф. Г. Лебединцева.
Коли закінчилося будівництво фортеці, государ оглядав укріплення і був дуже задоволений всіма спорудами. Відвідавши потім у лаврі митрополита, він у розмові між іншим сказав:
— Ну, тепер я сподіваюся, що ваші святині достатньо охороняються нашими твердинями.
— А я, ваша величність, гадаю, — заперечив митрополит, — що наші святині охоронятимуть ваші твердині.
Государ нічого не сказав на цю ризиковану, хоча дотепну відповідь старця-володаря, але, мабуть, залишився незадоволеним».
Примирливим результатом незгоди митрополита з освяченням памʼятника святому Володимиру стало затвердження у липні 1853 р. проєкту будівництва Володимирського собору та одночасне відкриття 28 вересня памʼятника Володимиру та Ланцюгового (Миколаївського) мосту через Дніпро.
Наступні роки підтвердили прогнози, що середній майданчик Володимирської гірки стане місцем для гулянь киян. Наприкінці травня 1894 р. голосний міської думи М. І. Стукавенков подав заяву про облаштування пристроїв для освітлення хреста на памʼятнику та асигнування коштів на період із квітня по жовтень. Дума вирішила просити раду старшин купецьких зборів зробити освітлення хреста коштом зборів, а лампочки оплачувати з міських коштів. Але минуло понад рік, а нічого цього зроблено не було.
І ось 27 червня 1895 р. газета «Киянин» повідомила: «Ще минулого року голосний думи М. І. Стукавенков порушив питання про освітлення електрикою хреста на памʼятнику протягом літніх місяців. Але вчора домовласник З. З. Могилевцев зробив пропозицію місту облаштувати власним коштом всі необхідні пристрої для зазначеної мети, без жодних витрат із боку міста. Могилевцев просить думу негайно дозволити йому розпочати роботи з проведення електричних проводів та встановлення лампочок розжарювання на хресті памʼятника, під наглядом міського технічного нагляду, оскільки він хотів би закінчити роботи та відкрити освітлення до дня київського свята 15 липня. Місто не може не дякувати м. Могилевцеву за його ініціативу, але при цьому не завадило б подбати самому місту взагалі про освітлення всього майданчика памʼятника св. Володимиру чимсь кращим за теперішні гасові ліхтарі, що ледь мерехтять».
За день газета поінформувала читачів, що заява Семена Семеновича Могилевцева про його бажання облаштувати освітлення електрикою хреста на памʼятнику дума прийняла та висловила подяку. Уже 14 липня відбулося пробне освітлення хреста, який «дуже ефектно сяяв у темряві безліччю електричних лампочок, але вони поки що світилися нерівним світлом. Як кажуть, пристрій освітлення хреста обійшовся Могилевцеву, який взяв витрати на себе, у суму понад 800 руб. Струм безоплатно виходить від електричної станції міської електричної дороги».
Наступного дня, 15 липня, почалося постійне освітлення хреста електрикою, і газета писала: «На жаль, освітлення не має належного ефекту. Лампочки дають досить сильне світло, але дещо бліде і не зовсім рівне. Остання обставина пояснюється тим, що струм для освітлення хреста виходить зі станції міської електричної дороги, яка дає далеко не врегульовані струми. Щоб усунути миготіння лампочок на хресті, С. С. Могилевцев виписав з-за кордону пневматичний регулятор. Електричні лампочки, розміщені на хресті, досить яскравим світлом висвітлюють третину майданчика біля памʼятника. Якби місто поставило тут два-три електричні ліхтарі, цього цілком було б достатньо для задовільного освітлення одного з найулюбленіших місць вечірніх прогулянок киян».
Український мистецтвознавець К. В. Шероцький (Широцький) у путівнику «Київ» 1917 р. висловив свою особливу, іншу думку про памʼятник князю Володимиру: «Він розрахований на значущість і ефект, але не гарний; основою пам’ятника служить чавунний майданчик зі сходами; на майданчику встановлений восьмикутний постамент, який зовсім не личить за своїм характером до епохи св. Володимира, бо виконаний у вигляді каплички московського стилю. Нагорі постаменту колосальна статуя, що має зображати кн. Володимира, у лівій руці статуя тримає князівську шапку у вигляді Мономахової (анахронізм), а правою рукою вона підтримує величезний хрест, що освітлюється вечорами електричними вогнями, що надає памʼятнику зайвої театральності».
26 липня 1917 р. міська управа дала вказівку управителю міським електротехнічним підприємством розпорядитися про припинення з 1 серпня освітлення хреста на памʼятнику.
І ось майже за 20 років — 15 лютого 1936 р., у голови Київської міськради Р. Р. Петрушанського відбулася нарада з зеленого будівництва. У своєму виступі він торкнувся не лише міських парків, а й памʼятників: «Візьміть Аскольдову могилу, ми з нею зараз миримось як з історичним фактом. Вона створює природний мис із якоюсь архітектурною памʼяткою. Цей мис, якщо його не оформити, не буде нічого підкреслювати, навіть як мис, і якщо на нього здалеку дивитися, то він губиться на загальному зеленому тлі, а якщо поставити правильну, гарну архітектурну композицію, правильної архітектурної форми, у певному стилі, він підкреслюватиме природність цього мису, його сутність.
Усе це місце ми зробимо історичним куточком — ми переведемо Богдана Хмельницького, Володимира і які б ще були історичні памʼятки, ми б їх також перевели. Ми не звалимо все до купи, а памʼятник Володимиру поставимо за 300-500 метрів від могили, цього достатньо, щоб зберегти місце й зробити куточок історичної старовини». Але нічого цього не сталося — ці памʼятники залишилися там, де були.
У 1953 р. сторічний памʼятник, на якому вже були відсутні деякі бронзові деталі, а з хреста звисали залишки електропроводки, реставрували. Наступного разу часткову безплатну реставрацію здійснили у серпні-вересні 2010 р.
Читайте также: Верховная Рада и дома-торты: чем запомнился архитектор Заболотный;
Від особняків до хмарочосів: 8 архітекторів, які будували Київ;
Ярослав з тортиком, Паніковський без палички та ножиці Голохвастова: 5 київських скульптур Сівка;
Маршрут з мозаїками та тарілочками: прогулянка лівим берегом;
