Де билися на мечах, торгували порнографією, збиралися на каву в Києві дев’яностих? Як одні місця втрачають значимість, а інші стають сакральними? Питання розглядає історик Олександр Вітолін.
Майдан
Сьогодні Майдан став чи не найбільш сакральним місцем Києва, а саме слово змушує казитися наших ворогів. За радянських часів місце мало важку і помпезну назву «Площа Великої Жовтневої соціалістичної революції», а російською це звучить ще гірше. Після проголошення Незалежності у 1991-му київська влада зробила перший крок до декомунізації та змінила назву на Майдан Незалежності. З центральної площі швидко прибрали монумент із Леніним. На жаль, надалі декомунізація сповільнилась і затягнулась на довгі десятиліття.
Майдан не постраждав, коли позбувся радянських символів, бо кияни його любили за фонтани. Проте саме фонтани першими постраждали від хаотичної бездумної забудови. У наступні роки площа ставала більше фотозоною та місцем для відпочинку, але у свій час Майдан став місцем боротьби за свободу та гідність.
Труба
Підземний перехід з метрополітену на Майдан Незалежності кияни назвали «трубою» і облюбували ще в 1980-х за можливість випити каву в кав’ярні, що знаходилась прямо тут. Молоді автор нагадує, що кава та всі інші приємності були в Радянському Союзі дефіцитом. У «трубі» запах кави зустрічав кожного, хто виходив з метро. За кавою велися філософські дискусії чи товариські розмови. У 1990-х у «трубу» стали підтягуватися «неформали», яким могли більше не боятись проблем з міліцією. Та й у міліції були вже зовсім інші проблеми.
Захищений від погодних негараздів простір та постійний потік пасажирів зробили «трубу» місцем тяжіння вуличних музикантів. Охочих було багато, тож довелося домовлятися і складати графік.
Поступово напівбогемна-напівбосяцька атмосфера «Труби» вивітрилась. Її заповнили легальні й стихійні торговці, а за ними підтягнулись бандюки, щоб ділити територію. Та й кава перестала бути в Києві рідкістю.
Тож сьогоднішня «Труба» викликає в киян швидше невдоволення за недоглянутість, ніж сентиментальні спогади.
Сквот «Паризька Комуна»
Менш відомим в широких масах, але більш значущим для історії Києва став будинок на вулиці Паризької Комуни (тепер Михайлівської) 18-А. Тут з 1990 до 1994 жили, надихалися і творили молоді митці. Сквотерство — захоплення порожнього приміщення — як явище з’явилося в Західній Європі, але врешті решті дісталося й України.
Це було перше творче покоління, не обмежене радянською бюрократією. Тож в українського постмодернізму є конкретна адреса народження. Творчість митців із «Паризької комуни» знайшла визнання. До успіхів можна віднести й низку виставок як у Києві, так і за кордоном. Та в 1994 році комунальники виселили митців, і кожен із них пішов власним шляхом.
Аскольдова могила
Воскресла Україна потребувала місць, які нагадували б їй не про радянське, а про власне минуле. Таким місцем стала Аскольдова могила. Радянській владі майже вдалося знищити кладовище й церкву, Але історична пам’ять взяла своє, церкву відреставрували, а прилегла територія стала місцем вшанування героїв Крут. Довгий час битва під Крутами була містифікована і подавалась винятково як трагедія. Повторення цього міфу загрожувало виховати ціле покоління політичних мазохістів. На щастя, українці змінили ставлення до битви, яка подарувала УНР шанс на державність.
Аскольдова могила стала місцем не тільки для офіціозних заходів, але й для шкільних екскурсій. А зараз ми говоримо про створення на місці Аскольдової могили пантеону українських героїв.
Лиса гора
Колись Лиса гора лякала киян містикою. Але жодна з цих історій не змогла відлякнути толкіністів Києва. Про Толкіна тоді українці знали небагато, а наші перші «толкіністи» були скоріше реконструкторами й історичними фехтувальниками й сперечалися частіш через обладунки та технології їх виготовлення. Часом перші «толкіністи» трохи потерпали від міліції, яка не схвалювала несанкціоновані збіговиська та предмети, схожі на холодну зброю.
Сьогодні «толкіністам», історичним реконструкторам і фехтувальникам Лиса гора вже не така цікава. Краще блиснути обладунками на фестивалях і міжнародних турнірах. А ще є коміккони. Тож Лиса гора знову стає відьомським місцем.
Петрівка
У 1990-х прихильників фентезі легше було знайти не на Лисій горі, а на книжковому ринку «Петрівка», який не так давно перейменували на «Почайну». Тоді на Петрівку їхали з усієї України, бо це була єдина можливість знайти необхідну книгу. За торговими рядами знаходився стихійний ринок вживаних книг, де пропонували рідкісні книги, просто різні книги за пару гривень.
Мене перший візит на Петрівку здивував не величезним вибором літератури, а відкритою торгівлею порнографією. Вдруге Петрівка здивувала, коли продавці порнографії спокійно закривали ятки перед приходом неквапливих міліціонерів. Ризикували тільки продавці піратських відео- й аудіокасет, а потім дисків. Але ризикували не щодня, а силовики звітували про боротьбу з розповсюдженням неліцензійного відео і аудіо.
Довгий час Петрівка вважалась книжковим центром Києва, а коли вперше заговорили про будівництво на тому місці чергового ТРЦ, здавалося ідіотизмом сплюндрувати центр книготоргівлі. Сьогодні мережа книгарень така розвинута, що подив швидше викликає бажання будуватись на місці, до якого кияни забули дорогу.
Театр на лівому березі
Ще одним знаковим місцем культурного паломництва тих років був театр на лівому березі. Звичайно були, є й будуть театр Франка, театр Лесі Українки, інші. Але я з тих, хто вважає, що 90-ті для театру на Лівому березі були золотими. Звісно сьогоднішній театр не гірший, але в 1990-х публіка була менш вибагливою, не розпещеною гастролями. Всі обговорювали молодих і талановитих Віталія Лінецького та Володимира Горянського.
Туалет в Макдональдсі на Хрещатику
Треба визнати, що, крім культурного обличчя, в Києва були й гримаси. Однією з таких гримас була ганебна нестача громадських туалетів. Тому всі відпочивальники в центрі мало не масово йшли в Макдональдс на Хрещатику, який відкрився в 1997 році. На дверях туалету стояли кодові замки, тож без коду на чеку в туалет було не зайти. Але охочі та хитрі знаходили лазівки й потрапляли.
Троєщина
У 90-х кримінальна злочинність процвітала, а найбільш небезпечним масивом вважалася Троєщина. Про троєщинських гопників не жартував тільки лінивий, а вони були й раді. Але минуло пару десятиліть — і Троєщина перестала бути символом кримінальної клоаки. На фоні свавілля банди регіоналів жартувати про Троєщину було навіть непристойно.
Тепер киян набагато більше турбує «метро на Троєщину».
Окружна
Окружна — не єдина дорога, на якій з’явилися повії. Але саме на Окружній вони були найбільш помітні. Яка-не-яка мелодика назви теж могла зіграти свою роль. Дівчата з Броварського проспекту звучить зовсім інакше. Яскравий приклад експлуатації назви «Окружна» — дезінформаційний вкид ТСН від 27 грудня 2013 року, коли посіпаки Януковича вирішили зобразити протестантів на Майдані як повій, які з Окружної хочуть перебратись на Майдан. Про те, що повій кришує МВС, скромно промовчали.
Лікарня «Феофанія»
Лікарня «Феофанія» відкрилась у 1965 році й обслуговувала тільки найвищу партійно-чиновницьку номенклатуру. Після 1991-го депутати і міністри так само продовжували лікуватись окремо від народу. Але те, що за радянської влади сприймалось як належне, в умовах свободи слова сприймалось як зажерливість. Та минуло трохи часу — і чиновницька верхівка вирішила, що медичне обслуговування за кордоном краще. Тож владна верхівка лікувалася за кордоном, а лікарня «Феофанія» тепер готова прийняти будь-кого, хто зможе оплатити її послуги. Але нині сучасних лікарень місту вистачає, тож «Феофанія» вже стала однією з багатьох клінік для пацієнтів з грошима.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Змінилися чи ні? Порівнюємо 10 київських будівель;
Палаци, собори, ворота: 10 київських памʼяток, які відбудували;
Діди руйнували: як радянські вандали нищили наші пам’ятки;
