Покарання — психлікарня: як провчали неслухняних українців

Фото: Depositphotos.

Щоб потрапити під жорна радянської системи, необовʼязково бути бунтівником, достатньо активної позиції. Недоторканних не було. Історик Олександр Вітолін розповідає про українців, яких за опір запроторили до божевільні.

Першою відомою жертвою каральної психіатрії в Російській імперії був киянин Артем Ведель. У другій половині 20 століття в СРСР каральна психіатрія набула найбільших масштабів. Наразі тільки в архівах СБУ виявлено не менше тисячі справ жертв каральної психіатрії.

«Психлікарня» в радянській репресивній системі стала формою покарання для тих, кого не зламали тюрми й табори, або для тих, чиї дії або думки компрометували радянський лад. До того ж, у психлікарні можна було «лікувати» вічно, тоді як суд призначав обмежені терміни ув’язнення.

Іншомислячі, які не витримували «лікування», помирали. Часом «божевільні» вкорочували собі віку в психлікарні або йшли на самогубство, коли на волі опинилися на узбіччя життя. Часто «божевільним» влаштовували такі умови, що вони ставали справді психічнохворими.

Вікенд писав про таких жертв психіатрії, як генерал Петро Григоренко і Леонід Плющ. У СРСР «долікувати» до несвідомого могли кожного: і генерала Червоної армії, і українського націоналіста, і єврея, який просто хотів емігрувати до Ізраїлю.

Зеновій Красівський народився в 1929 році в селі Витвиця на Івано-Франківщині. 19-річним його з родиною вислали до Казахстану, але хлопець самовільно повернувся і перейшов на нелегальне становище. За рік його заарештували й засудили до пʼяти років ув’язнення й довічного заслання. У 1953-му вислали до родини в Караганду, а в 1959-му заарештували за «розпалювання націоналістичних настроїв серед українців». Проте Красівському знову вдалося втекти до України, вступити до Львівського університету. У 1963-му Красівський приєднався до підпільної організації «Український національний фронт». УНФ бачив своїм шляхом ненасильницькі методи боротьби. Активісти надіслали свій меморандум до радянських органів влади й газет, після цього їх почало розшукувати КДБ. У 1967 році Красівського арештували втретє й за зраду Батьківщині засудили до пʼяти років ув’язнення і семи років таборів суворого режиму.

Коли Красівський відбував покарання, проти нього порушили нову справу — за «антирадянську агітацію і пропаганду» і за вироком суду спрямували до психіатричної лікарні. У 1979 році радянська психіатрія оголосила його «параноїдальним шизофреніком», а дружина Олена Антонів оформила опікунство. У тому ж році він став членом Української Гельсінської групи. Тоді Красівського знову заарештували й відправили досиджувати строк «лікування».

Усього в неволі Красівський провів 26 років. Після звільнення займався громадською роботою, а в 1990-му очолив крайовий провід ОУН. На одному з виступів зазначив: «Наш ворог — то є ворог історичний: Росія. Вона все в нас забрала. І якщо ми цього не усвідомимо, не організуємося і не дамо відсіч, чуда не буде… Мусимо усвідомити, що наш порятунок — у нашій любові до нашого народу, мови, звичаїв». Того ж року помер від інсульту.

Михайло Луцик народився в 1921 році в селі Волосянка на Львівщині, що тоді входило до складу Польщі. Батька, а потім і самого Михайла польська поліція заарештовувала за націоналістичну діяльність. На момент окупації Західної України більшовиками Михайло Луцик був провідником ОУН Сколівського повіту. У 1941-му вже НКВС заарештувала батька й вислала в Красноярський край.

Михайло втік до Угорщини. Там його затримали, але Луцику вдалося уникнути розстрілу й виїхати до Німеччини, де його заарештовуло гестапо. Михайло вдруге втік від загрози розстрілу, повернувся до рідного села та поновив контакти з ОУН для підпільної роботи. Під час німецької окупації йому вдалося організувати напад на табір і звільнити в’язнів.

У 1944 році НКВС вчергове заарештувало Луцика, його засудили до 15 років таборів і пʼяти років заслання. У 1956-му реабілітували, і він повернувся в рідні краї. Знову включився в підпільну роботу й перейшов на нелегальне становище. У 1957-му арештували й засудили до трьох років ув’язнення і пʼяти років заслання. Під час відбування покарання Луцика засудили вдруге вже до пʼяти років позбавлення волі й 10 років таборів.

Після закінчення всіх строків Луцику заборонили повертатися до України. Тоді він відмовився від радянського паспорта і став вимагати дозволу виїхати до Австрії. У 1973-му його затримали й засудили за бродяжництво, а потім визнали психічно хворим і направили в Дніпропетровську психлікарню. За чотири роки «лікування» експертиза визнала, що Луцик ніколи не був хворим. На волі він встановив зв’язки з Українською Гельсінською групою, повідомив про умови утримання іншомислячих у психлікарнях. У 1991-му висувався у кандидати на президентських виборах, але не зміг зібрати достатньо голосів. У незалежній Україні збирав документи з історії ОУН і руху опору в ГУЛАГу. Помер у 2006 році.

Микола Плахотнюк народився в 1936 році в селі Фосфорит Курської області. Там його батьки опинилися, коли рятувалися від голоду. Згодом родина переїхала на Київщину. У 1960-му Плахотнюк вступив до Київського медичного інституту. Під час навчання звернувся до міністерства вищої освіти УРСР, щоб викладання велося українською мовою, організовував вечір пам’яті загиблого Василя Симоненка. Після арешту дисидента Ярослава Геврича намагався його всіляко підтримати. У 1967 році міліція затримувала людей за покладання квітів в річницю перепоховання Тараса Шевченка. Тоді Плахотнюк запропонував піти до ЦК і вимагати звільнити затриманих. Дорогою їх обливали пожежні машини. Але демонстрація під ЦК подіяла, затриманих випустили. За кілька днів Миколу Плахотнюка звільнили з роботи.

У 1972-му заарештували, в Москві поставили діагноз «шизофренія з манією переслідування, періодично неосудний» і направили на примусове лікування. Оскільки не всі радянські психіатри були маріонетками КДБ, то Плахотнюк добився від медкомісії висновку про припинення примусового лікування. Але суд не хотів брати до уваги висновки медкомісії.

Плахотнюку доводилось проходити комісію кілька разів. Тільки в 1981-му його виписали з психіатричної лікарні. Після виписки сильно побили, а потім сфальсифікували справу та посадили на чотири роки. Після звільнення він довго не міг влаштуватися працювати. Згодом став першим директором музею шістдесятництва. Помер у 2015 році. А в 2022 році росіяни знищили будинок, де мешкав Микола Плахотнюк, в якому зберігався його власний архів і архів В’ячеслава Чорновола (Плахотнюк був одружений з його молодшою сестрою Валентиною).

Василь Рубан народився в 1942 році в селі Лісники на Київщині. Вступив до університету імені Шевченка, але з третього курсу його виключили за політичні погляди. У 1968-му заарештували за підозрою у виготовлені листівок із гаслом: «Хай живе самостійна соціалістична Україна», але за відсутності доказів відпустили. Тоді ж написав роман «Помирав уражений проліском сніг» і випустив самвидавом. Через тиск КДБ його звільнили з роботи, влаштовуватися на нову з кожним разом ставало складніше. Василь Рубан став одним із зачинателів Київської школи поезії, чиї вірші друкували за кордоном. У 1972 році його заарештували в ході «великого покосу». Суд відправив на примусове лікування.

З матеріалів кримінальної справи відомо, що Василь Рубан був під прицілом операції «Блок», спрямованої проти незгодних з лінією комуністичної партії. Тортури, від яких хворі потерпали у спецпсихлікарні, Василь Рубан описав у книзі «На протилежному боці від добра».

«Тоді було три головних методи лікування: електрошок, інсулін — тобто шок через недостачу цукру в мозку і психотропні препарати по карті. Коли хворий проходить відповідні аналізи, йому призначають, наприклад, два рази на день галоперидол і на ніч аміназин по карті. Тобто кожних два дні збільшують дозу, записуючи в картку цю динаміку. Хворий потроху загальмовується. Ось він вже ходить з погаслим зором, схиливши набік голову — доза збільшується. Ось вже з рота в нього почала текти слина і він її не витирає, бо йому байдуже — доза збільшується. Ось він вже почав усцикатись — доза збільшується. Ось він вже усрався: це сигнал лікарю про те, що треба зменшувати дозу. Доза трошки зменшується і закріплюється. Внаслідок хворий ходить з перекошеною головою, інколи витирає слину, яка тече з рота, інколи не витирає. В такому стані він ходить шість місяців. Весь цей час він отримує ліки в уколах. Це активний курс. М’які місця на руках і на сідницях стають твердими і кровоточать від голочних пробоїн, бо кров стає погано згортатись. Коли минає пів року — хворому починають давати цю саму дозу, але вже в таблетках, постійно, кожен день, три рази на день до столика з ліками. Коригування дози з цього часу відбувається лише з огляду на погіршення здоров’я. Якщо організм звик до дози і психічний стан хворого погіршується, його знову переводять в надзорку і проводять повторний активний курс. Це триває від 5 до 25 років».

Після виписки з психіатричної лікарні довго не міг влаштуватися працювати, два роки знадобилось, щоб знайти роботу кочегара. У незалежній Україні Василь Рубан очолив Київську організацію Спілки письменників України, багато писав і публікував. У 1994-му виступав проти підписання Будапештського меморандуму. Учасник Революції Гідності. Помер 19 листопада 2017 року.

Михайло Якубівський народився в 1952 році в селі Вербівка на Житомирщині. У восьмому класі Михайла за випускний твір про Тараса Шевченка, негативну реакцію на події в Чехословаччині й читання роману «Собор» Гончара оцінили як небезпечного. Обманом, без відома рідних направили до психлікарні, де поставили діагноз «шизофренія в легкій формі». У 1971-му Михайло вступив на філологічний факультет Київського університету. За підтримку заарештованого Василя Овсієнка його виключили з комсомолу й університету.

Якубівський влаштувався вантажником на льонокомбінаті в Житомирі. У КДБ, певно, подумали, що вчорашній студент уже зламався й погодиться доносити на інших працівників. Але він відмовився. За це його доправили до Житомирської психлікарні, де прописали сильні нейролептики. Якубівський поїхав до Києва оскаржити ці дії, але в результаті потрапив до Київської психлікарні, де отримав ще 500 ін’єкцій нейролептиків. У 1993 році експертна комісія визнала Михайла Якубівського психічно здоровим.

Володимир Чубинський народився в 1930 році в Гостомелі. Нащадок автора гімну України Павла Чубинського, він був наївним громадянином СРСР, який вирішив добитися справедливості в питанні, що геть не стосувалося політики. У 1948 році його мало не виключили з комсомолу, бо він засудив примус студентів до підписки на державну позику.

Після закінчення навчання в КПІ сам став викладачем, студенти вважали його талановитим вчителем. У 1965-му Чубинський порушив питання про несправедливий розподіл квартир, які обіцяли викладачам Житомирського філіалу КПІ. Його змусили звільнитися за власним бажанням. За Чубинського вступилися студенти, але, можливо, це лише погіршило ситуацію. Він пробував добитися справедливості в міністерстві, але безрезультатно.

Після цього міг влаштуватися тільки на непостійні роботи, а міліція за першої нагоди порушила статтю за «дармоїдство». Чубинский відмовився працювати різноробом, тоді його направили на психіатричну експертизу в Москві, де поставили діагноз «параноїдальна шизофренія». Це приклад того, що каральна психіатрія може застосовуватися не тільки проти іншомислячих, але й проти борців за маленьку правду. Спочатку Чубинського тільки взяли на облік, він міг підробляти в експедиціях і в будзагонах на цілині. А потім звели наклеп за поганий вплив на молодь, так Чубинський став «політичним». У 1982-му Чубинського заарештували і визнали його погляди такими, що ображають радянський лад, тож направили до психлікарні й буквально закололи нейролептиками. У 1987-му виписали під опіку чоловіка сестри. Примусове лікування важко позначилося на фізичному та психічному здоров’ї, підірвало творчий потенціал. 20 квітня того ж року Володимир Чубинський покінчив життя самогубством.

Олег Софяник народився в 1964 році в Севастополі. Антирадянські погляди став проявляти ще у сьомому класі. У 1977-му його затримало КДБ, але тоді як неповнолітній відбувся профілактичною бесідою. У 1979-му поширював листівки з закликом до революції. КДБ знову затримало й відпустило як неповнолітнього. У 1982 році намагався попросити в американському посольстві у Москві допомоги із виїздом з СРСР, але його затримали.

У 1983 році призвали до армії, але втік з мобілізаційного пункту. Врешті почав службу в будівельному батальйоні, але скоро публічно оголосив про відмову служити з політичних мотивів. Після цього Софяника направили до психлікарні, де визнали за хворого. Цей діагноз допоміг звільнитись з військової служби, але зробив легкою здобиччю для КДБ. У 1985-му він узяв квиток на пароплав Одеса-Батумі, вночі вистрибнув за борт та спробував доплисти до Туреччини. Радянська влада не хотіла визнавати, що її громадяни готові на такі вчинки, тож Софяника на два роки запроторили до психлікарні. Після виписки він надіслав до президії Верховної Ради СРСР відмову від радянського громадянства — і його знову кинули до психлікарні.

З незалежної України емігрувати не став. Прославився як плавець-марафонець. Після окупації Криму у 2014-му був змушений покинути півострів. У 2020 році присвятив заплив у Середземному морі пам’яті депортації кримськотатарського народу. ФСБ називає Олега Софяника куратором українських коригувальників у Криму.